Влада, що не здатна захистити державної мови, – ніколи не захистить державних територій. Звідси тисячі смертей і стоп-кран у головах маси, яка далі просторікує "какая разніца", ми "ваюєм і валантьорім". Якщо нема різниці, – то возговоріть мовою Шевченка на зло кацапам. І ми квити.

Хто не вміє захистити мови своєї Держави, – вміє її знищувати.

Де нема мовно-культурних кордонів – нема самостійних держав.

Маємо малоросійство на чолі держави. Малоросійство серед більшости. Малоросійство через чужинців в уряді, через двоязичіє, через невміння війну назвати війною, а олігарха типовим бандюком.

Будь-які мовні преференції в бік російської мови – це поглиблена окупація України і втрата держави… Російськомовність – це підґрунтя путінської агресії з мотивацією захисту цього колоніяльного явища, що виникло через убивство українців і триває досі.

Без сильної армії та збройної (а не оборонної!!!) промисловости не може бути й мови про державну самостійність і цілісність.

Системна лінгвоцидна політика упродовж 360 років призвела до явища денаціоналізації українців, що в московських кабінетах оформилося як "рускоязичне насєлєніє"… "Російськомовне населення" – це основний інструмент в руках Путіна для розв'язання війни з Україною.

Війна – це найтяжча робота з побудови власного дому й засівання своєї землі. Ціною власного життя… Ми за час війни не стали мілітарним суспільством. Навпаки, суспільство смертельно інфікувалось пацифізмом і спершу обрало баригу, потім блазня, а не воїна. Тільки не ВОЇНА, бо він надто дисонує з загальним настроєм примирення й умиротворення, гедонізму і гниття, угодовства й толерантности. Тому війна далі вбиватиме нас, а не їх.

Війна кличе стати сильними українцями і не потрясати країну безплідними словесами про міжнародність української мови, коли вона й досі ні в освітній, ні в державній, ні в медійній царині не посідає першорядного місця.

Втома від боротьби паралізує рух догори з ями московського колоніялізму: москалізація гуманітарного простору триває вже під патріотичними гаслами – "рускоязичниє патріоти", "єдіная страна", "толєрантность", "національна ідея – це союз з Европою", "рік англійської мови в Україні". Все це нові обгортки для незакінченої постійної культурної війни з українцями в Україні – і то в час відвертої, показової війни на Сході, обізваної гібридною. Ця війна можлива тільки через духову поразку, себто національну (мовно-історичну і культурну) несвідомість чи недосвідомість українців ще від далеких ХVII, ХVIII, ХIХ і зрадянщеного ХХ століть. Через малоросіянізацію українців.